УкраїнськаEnglish
Співробітники відділу шевченкознавства Інституту літератури
Дорогі колеги!  Дозвольте нагадати, що до 1
У контексті обговорення нового Державного стандарту базової
Колектив Інституту літератури вітає своїх колег-лауреатів
Конкурс проєктів НФДУ   Національний фонд досліджень
Дорогі друзі!  Програма імені Фулбрайта в Україні
З приємністю повідомляємо про вихід книги «Щоденник
  • Ютуб-канал
    Ютуб-канал
    Співробітники
  • Програма академічних обмінів імені Фулбрайта
    Програма
    Дорогі колеги! 
  • Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік НАН України МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ ЖУЛИНСЬКИЙ  відсвяткував своє 80-річчя
    Директор
    У 1968 році
  • Звернення до т.в.о. міністра освіти і науки України Л. С. Мандзій
    Звернення до
    У контексті
  • Співробітники Інституту - лауреати Біографічного рейтингу - 2019
    Співробітники
    Колектив Інституту
  • Конкурс проєктів НФДУ
    Конкурс
    Конкурс проєктів
  • «Ціна миру»
    «Ціна миру»
    Дорогі друзі!
  • Звіт Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України про роботу, виконану дистанційно під час карантину
    Звіт Інституту
  • Щоденник Володимира Винниченка (1932–1936)
    Щоденник
    З приємністю
 

Наші видання

amerykanci.jpg
Середа, 02 вересня 2020 12:40

«Символічно ступаючи в сліди Тараса Шевченка…» До 80-річчя з дня народження Миколи Жулинського

25.08.2020

«Українська літературна газета»: https://litgazeta.com.ua/articles/symvolichno-stupaiuchy-v-slidy-tarasa-shevchenka-do-80-richchia-z-dnia-narodzhennia-mykoly-zhulynskoho/

Володимир Мельниченко, доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка.

 

Знайомий з Миколою Григоровичем майже півстоліття, проте життя склалося так, що нам не доводилося перетинатися щодня чи хоча б щотижня. Тим яскравішими й особливо хвилюючими були живі зустрічі з ним і довгі прогулянки «закарлючистими улицями московськими» (Шевченко) з безкінечними розмовами — в арбатському ареалі, де нині, на Арбаті, 9 знаходиться Культурний центр України в Москві. Розповісти про це вважаю своїм громадянським і патріотичним обов’язком. Адже на початку 1990-х рр. Державний радник України з гуманітарної політики (віце-прем’єр-міністр України) Микола Жулинський був серед тих, які виношували ідею створення цього центру — геніальну ідею, реалізація якої стала справді видатною подією в духовному житті незалежної України. З часу мого призначення на початку 2001 р. генеральним директором Культурного центру, відкритого в листопаді 1998 р., Микола Жулинський, який на той час уже десять років очолював Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, став опорною духовною фігурою в розбудові та діяльності важливої для національної культури установи в Росії.

Вчений і державний діяч розглядає Культурний центр України в Москві, «як своєрідний “пілотний проект” який би відкрив вкрай необхідну для України перспективу створення українських культурно-інформаційних центрів у столицях Європи і світу». Центр виконав історичне завдання, здобув статус національного і світове визнання, накопичив унікальний досвід роботи. Не могло бути інакше! З нами працювали велети української культури і духовності Іван Драч, Любов Голота, Людмила Жоголь, Богдан Козак, Віктор Ковтун, Ніна Матвієнко, Микола Мащенко, Павло Мовчан, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Анатолій Паламаренко, Петро Перебийніс, Марія Стеф’юк, Мирослав Скорик, Лесь Танюк, Андрій Чебикін і багато-багато інших…

Микола Григорович увійшов до преславної четвірки живих талісманів і справжніх захисників Культурного центру, який працював у винятково складних умовах. Поряд із Богданом Ступкою, Павлом Поповичем і Юрієм Барабашем. Про високу душевну й незмінну повагу Богдана Сильвестровича до Миколи Григоровича ніхто краще від мене не засвідчить. А, тим більше, про теплу й широку прихильність до нього Павла Романовича — великого українця з Узина під Києвом, льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу, який був у Московщині живим уособленням щирої й щедрої, совісної й талановитої, красивої й співучою української душі. Справді, обох єднало щось особливо суголосне, сказати б ментальне. Не можна було наслухатися, коли вони говорили справжньою, соковитою українською мовою, яку Павло Попович підняв буквально до космічної висоти, а Микола Жулинський яскраво розповів про космічних її Майстрів[1]. Павло Попович якось особливо дорожив знайомством із Миколою Григоровичем, приходив на всі його виступи в Культурному центрі. У мене збереглася записка Павла Романовича, який одного разу змушений був несподівано залишити літературний вечір: «Я повинен терміново їхати. Вибачся перед Миколою Григоровичем. Ой жаль, жаль…! Ваш Павло Попович 16.02.05 р.».

Вперше директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік Микола Жулинський виступав у Культурному центрі України в Москві в березні 2004 р. на урочистому вечорі, присвяченому 190-й річниці з дня народження Тараса Шевченка. Микола Григорович був приємно здивований, що гості проходили на святковий вечір через виставкову залу, в якій експонувалася художня виставка «Країна, повита красою» з фондів Національного музею Тараса Шевченка (очолював його тоді Сергій Гальченко). Зокрема, були вперше представлені в Москві маловідомі роботи Марії Приймаченко, а також твори Катерини Білокур, Олександра Саєнка та ін. Концертна зала, в якій вміщується понад 300 осіб, заніміла від захоплення і сильних переживань, слухаючи науково-правдиве й емоційно-потужне слово, виголошене видатним шевченкознавцем, письменником, народним депутатом України, державним діячем і трибуном. А потім святковий концерт прикрасили тріо бандуристок «Намисто» Центрального народного дому м. Івано-Франківська та чоловічий квартет «Явір» у складі народних артистів України, лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Олексія Харченка, Євгена Пруткіна, Володимира Дідуха, Валентина Реуса. Микола Григорович виснував: «Чесно кажучи, я не сподівався, що цей великий зал буде вщерть заповнений і що це свято буде чи не урочистішим, ніж ювілейний вечір у Національній опері в Києві». А у Книзі почесних гостей Центру записав: «Свято з нагоди 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Українському культурному центрі мене зворушило, наповнило великою надією на розвій українського духу, культури, мови в Москві».

На той час ми вже три роки творчо співпрацювали з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Скажімо, в Культурному центрі, раніше ніж в Україні, відбулася презентація перших двох томів 12-томного зібрання творів Кобзаря, редколегію якого очолював Микола Жулинський. Особливо вагомим прикладом плідної співтворчості стало видання 2004 р. у київському видавництві «Либідь» масштабної збірки поетичних творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» українською та російською мовами «для шанувальників творчості Т. Г. Шевченка в українській діаспорі Російської Федерації та інших країн СНД», розісланої Центром в українські організації. Запам’яталася блискуча передмова до цього видання директора Інституту Миколи Жулинського, який, між іншим, увів у шевченкознавчий науковий обіг малозгадуваний висновок Миколи Бердяєва про те, що культура більшості російської нації залишилася «східною культурою християнізованого татарського царства». Білінгва була перевидана в «Либіді» 2012 р. з примітками Сергія Гальченка. До речі, саме він згадує: «Незабутній яскравий спомин. Щоразу, коли відбувалися заходи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, переступивши поріг Українського дому, бачив я розкішний стенд із нашими виданнями, а поруч — іще один — із книгами, які випустив у світ Культурний центр. Десятки українознавчих книг з історичною правдою про зловісну роль Москви в українській долі у двох кроках від Арбату! Неповторне враження…» Сам академік — секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України Микола Жулинський, завдяки якому й стала можливою справді вражаюча демонстрація наукових і духовних успіхів українських учених, якось зізнався в одному з інтерв’ю щодо своїх візитів до Культурного центру: «Щоразу, коли я туди приїжджаю, моя душа наповнюється гордістю за те, що Україна має такий Дім у самому центрі Москви. А коли переступаю його поріг, відразу дивлюся, чи добре почищені мої туфлі… Тут усе так вишукано, так естетично доцільно…»

Зі свого боку ми пишаємося тим, що пропагували в Росії видатні здобутки Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, майже 30 років очолюваного М. Г. Жулинським. Досить назвати Повне зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах і шеститомну «Шевченківську енциклопедію» — видання світового масштабу та значення.

Вже у перший приїзд Миколи Жулинського ми пішли з ним до будинку № 55 на Арбаті, в якому з вересня 1916-го упродовж півроку мешкав політичний засланець Михайло Грушевський. Саме з нього він вийшов увечері 11 (24) березня 1917 р. і попрямував у Київ, де вже був обраний заочно головою Центральної Ради… В публікації про цю свою поїздку Микола Григорович зазначав: «Я… намагався уявити, з якого саме вікна “наріжної старосвіцької кам’яниці” на розі “Денежного переулка” між двома церквами” оглядав Арбат Михайло Грушевський і які саме церкви мов би оберігали його спокій і важку працю над “Історією України-Руси” — тоді він завершував третю частину VIII тому»[2]. Жулинський розпитав про ці дві церкви, згадані Грушевським у «Споминах» і знесені більшовиками на початку 1930-х рр. — Живоначальної Трійці та Миколи в Плотниках — і, висловивши вмотивоване припущення, що той їх обов’язково відвідував, гірко згадав «натхненних атеїстів», які знищили понад десять церков лише в районі старого Арбату.

До речі, у своїх публікаціях про відвідання Культурного центру України на Арбаті, 9 Микола Жулинський нагадує, що Тарас Шевченко перебуваючи в Москві навесні 1845 р. розглядав «як чоловік іностранний… то церкви, то собори». Вчений також інтересувався ними, зауважуючи, що з другої половини XVII століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив, утілений у святонебесному спрямуванні церков. Особливо цікавили його творіння великого українського архітектора Івана Зарудного, найперше знаменита церква Архангела Гавриїла (Меншикова вежа) та церква Іоанна Воїна на Якиманці. Незважаючи на те, що навколо неї стрімко ростуть безликі московські новобудови, від яскравої церкви не можна відвести очі. Жулинський захоплювався досконалістю архітектурного абрису храму, легкими витонченими пропорціями, тонким мереживом білокамінного різьблення, сяяням позолочених маківок і ажурних хрестів… Зійшлися з Миколою Григоровичем на тому, що великий український зодчий і сьогодні, через три століття, показує, наскільки він духовно вищий і багатший від сучасних архітекторів. Очевидно, ці церкви приваблюють ученого ще й тим, що при вході до них викарбувано: «Побудована зодчим І. П. Зарудним». А ще вони були освячені випускником Києво-Могилянської академії, Патріаршим місцеблюстителем, митрополитом Рязанським Стефаном Яворським.

Восени 2013 р. я показав Миколі Жулинському і Сергію Гальченку величний ансамбль Високо-Петровського монастиря, заснованого митрополитом Петром ще в XIV столітті. Найперше підвів їх до меморіальної дошки біля входу, де нині вказано лише те, він був митрополитом Московським і всія Русі. Микола Григорович довго стояв перед хитромудрим, очевидячки фальсифікованим текстом, адже він, як ніхто інший знав, що насправді в 1308 р. патріарх Константинопольський посвятив Петра, який почав свій шлях у святість дванадцятирічним хлопчиком в одній із обителей на Волині, митрополитом Київським і всія Русі, і лише в 1322 р. той переїхав у Москву, а остаточно в рік своєї смерті — в 1326 р. Першосвятитель Петро, який здобув і надалі все життя мав сан Митрополита Київського і всія Русі, був опісля смерті канонізований як митрополит Московський і всія Русі… Сугубо московська неправедна витівка — намагання, говорячи словами Михайла Грушевського, заступити українську історію, в тому числі релігійну, церковну, клаптиками, «повириваними і попришиваними до історії великоруського народу». Між іншим, сан митрополита Київського і всія Русі довгий час носили наступники Петра. Тільки з 1458 року з’являються документи, в яких всеросійські митрополити починають іменуватися московськими.

Мені здалося тоді, що Микола Григорович ще раз болісно переживав те, що давно знав і глибоко розумів, але знову пропустив через своє серце. Переконався в цьому, коли невдовзі отримав листа, в якому він, зокрема, писав: «Незабутнє, хоча якесь похмуре враження залишив Високо-Петровський монастир, куди, на жаль, переніс з Києва Митрополичу кафедру Митрополит Київський і всія Русі Петро — земляк мій із Волині. Це через нього, до кінця не зрозумілого у своїх діяннях, митрополита Петра Україна втратила свою церковну незалежність і цим вивищилася Московія».

Ця постійно не лише наукова, але й емоційна, сказати б, емфатична присутність вченого у його роздумах і висновках взагалі характерна для Миколи Григоровича. Повертаючись до Михайла Грушевського, зазначу, що більше, ніж різномасті дозвільно-політизовані мудрування деяких авторів щодо його поглядів, мені до душі щиро людське захоплення Михайлом Сергійовичем видатного вченого: «Як він прагнув громадянського миру, конфесійної і національної злагоди, як намагався не допустити пролиття крові, війни між радянською Росією і Україною!»[3]. Саме за цим стоїть справді глибоке наукове занурення не лише в ілюзії та помилки, а й в історичну правоту голови Української Центральної Ради.

Микола Григорович емоційно зацікавився тим, що саме в будинку № 55 народився 1880 р. Андрій Бєлий, і ми відразу відвідали тут же меморіальний музей Андрія Бєлого. Але стократ більше захопився він тим, що у 2005 р. до 140-річчя з дня народження Грушевського нам вдалося відкрити в цьому музеї експозицію, присвячену славетному вченому та державному діячеві.

Це здавалося неймовірним, і її відвідало чимало московських українців, гостей міста, тут побувало й українське телебачення. Проте, здається, ніхто не відчував історичну важливість події так глибоко, як Микола Григорович — ходив, розглядав, дивувався, радів…

Особливою подією він вважав і відкриття в серпні 2003 р. Меморіальної дошки на будинку по вулиці Погодинській 2/3, в якому жив академік Михайло Грушевський на початку 1930-х рр. Зауважив тоді:

— Трагічний парадокс долі Михайла Грушевського полягає в тому, що і російський самодержавний режим, і режим більшовицький переслідували видатного вченого за його національний патріотизм. І в Москві царській, і в Москві комуністичній він не мав ні належних умов для наукової роботи, ні морально-психологічного спокою.

Коли у 2014 р. повідомив Миколу Григоровичу по телефону, що меморіальну дошку зірвали з фасаду будинку, на відстані відчув, як сильно засмутив його…

Гостюючи у Михайла Щепкіна в Москві дорогою з заслання в Петербург у березні 1858 р., Тарас Григорович якось записав у Щоденнику, що «пустилися ми з Михайлом Семеновичем в Москву споглядати». Микола Григорович був зацікавлений не в огляданні туристичних цікавинок сучасної Москви, а у науковому визначенні московських маршрутів Кобзаря, він хотів особисто пройти Шевченковими стежками, тож пустилися ми з ним не менше, ніж вивчати Шевченківську Москву: «Згадую як ми вдвох, — писав Микола Григорович, символічно ступаючи в сліди Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна,… повторили їхню пішу ходу…»

Вчений сам описав свої враження від наших походів[4], зауважу лише, що Микола Григорович особливо помітно хвилювався, коли привів його у Старопименовський провулок і показав те місце, де стояв уже давно знесений будинок Михайла Щепкіна, в якого два тижні проживав Тарас Шевченко. Втім, він по-діловому розпитував мене, де саме тут можна поставити пам’ятник Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну — така ідея була висловлена у книзі про двох великих друзів, яка побачила світ у 2009 р. Ще врізалося в пам’ять, як Микола Григорович застигнув у смутку на тому місці, де стояв храм Тихона Амафунтського — останнє пристановище Тараса Шевченка в Москві — тут 27–28 квітня 1861 р. знаходилася його домовина дорогою з Петербурга в Україну, відбулася панахида. В книзі «Тарас Шевченко “Моє перебування в Москві”» (2007) я запропонував розглянути на міждержавному рівні ідею відновлення храму Тихона Амафунтського, знесеного більшовиками 1933 р. Мудрий і мужній Микола Жулинський підтримав:

«Коли я дивлюся на відновлену церкву Різдва Христового на Подолі, яку також було знищено в 1935 році комуністичним режимом, хоча кому було невідомо, що в ній в останню ніч перед похованням у Каневі перебувала домовина з тілом Шевченка, то вірю, що Україна спроможеться на відбудову церкви Тихона-чудотворця на Арбаті. Правда, це зробити буде вкрай складно…»[5].

Про складність, більше того, практичну неймовірність реалізації згаданих двох пропозицій у сучасності годі й говорити. Втім, Микола Жулинський вважає, що не можна сидіти, склавши руки. Він сказав своє державне слово, на мій погляд, дуже надовго:

«Якщо ми розпочали стверджувати себе самостійною державою культурною політикою за кордоном, то це слід робити, і робити професійно, на високому культурному рівні, передусім у Росії, досягаючи цивілізованого, а отже, рівноправного діалогу культур української і російської… Цей культурний діалог потрібен нам і для того, щоб руйнувати імперські, великодержавницькі стереотипи у свідомості ще багатьох росіян, розгортати перед російським суспільством історичну панораму буття українського народу як окремої самобутньої частини людства і України як суверенної, соборної держави. Тому так важливо, щоб активно жила і діяла Україна на Арбаті, 9 в Москві»[6].

Тож не дивно, що саме Микола Жулинський особливо настійно наполягав на розширенні та поглибленні моїх українознавчих досліджень у Москві. В результаті побачили світ у російській столиці українською мовою енциклопедії-хроноскопи «Шевченківська Москва» (2003), «Гоголівська Москва» (2011), «Москва Михайла Грушевського» (2014), інші праці, теми яких виникли у розмовах із Миколою Григоровичем.

Велике значення мало те, що він постійно допомагав у поточній розмаїтій роботі Культурного центру, безвідмовно підтримував у протистоянні з вітчизняними чиновниками, які токсично впливали на українську культуру. Коротко розповім про останній візит Миколи Жулинського до Культурного центру України в Москві. То був дуже важливий для нас день — 31 жовтня 2013 р., коли в приміщенні Центру було відкрито погруддя Тараса Шевченка — це те, що ми могли зробити своїми силами, без погодження з московською владою. Скульптор Олександр Капшук втілив образ молодого Кобзаря — білосніжна скульптура надзвичайно прикрасила Культурний центр, і Тарас Григорович, за словами Миколи Григоровича, «чудово вписався в інтер’єр виставкової зали, наче там був завжди…»

Відразу після цього розпочала роботу Міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, на якій директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Жулинський виступив із блискучою доповіддю «…На славу ймення України». Він сидів у президії разом із великим українцем, видатним гоголезнавцем і шевченкознавцем, доктором філологічних наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем, і я подумав, що ці двоє могли б прикрасити будь-яку подібну конференцію світового рівня. За словами Юрія Яковича, їх «об’єднує багато років людської чоловічої дружби». У свою чергу Микола Григорович говорив; «Я давно в великому захопленні від Юрія Яковича. Вважаю його найкращим дослідником текстів Тараса Шевченка… Барабаш органічно поєднує аналіз тексту зі способом і характером мислення самого Шевченка. В цьому він справді унікальний». І додавав про ще одного члена президії:

— Особливої офіційної урочистості та піднесеності відкриттю погруддя Кобзаря та роботі наукової конференції надала участь Надзвичайного і Повноважного Посла України в Російській Федерації Володимира Єльченка. Це також свідчить про те, що Україна в його особі розуміє важливість заходів.

Про той хвилюючий момент коли наприкінці конференції пролунав у запису Шевченків «Заповіт» у неперевершеному виконанні Богдана Ступки, вчений зізнався: «В мене просто перехопило дихання»…

Ще після першого відвідання Культурного центру Микола Григорович писав: «Із яким захопленням і радістю відкривав мені “українську Москву” Володимир Мельниченко!» Саме так. Але треба пам’ятати, що то були зустрічі, прогулянки й розмови з директором академічного науково-дослідного інституту, вченим, який знав про Шевченка та Грушевського все, й водночас розумів, що все про Шевченка та Грушевського знати неможливо. Він уповні цінував також безпосередню можливість живого дотику до їхнього перебування в Москві. Зізнався: «Одна річ прочитати, інша — побачити…» Мало кому із академічних учених притаманне таке художнє, образне, чуттєво-наочне уявлення. Недарма передмову до моєї книги про Михайла Грушевського вчений і письменник почав такими словами: «…І я його уявив на Старому Арбаті. “Побачив” Михайла Грушевського перед Культурним центром України в Москві…» В іншому місці Микола Григорович зазначає, що він зазирав уявою у вікна квартири, в якій жив і працював Михайло Сергійович[7]. Згадуючи про перше відвідання меморіального музею «Дім М. В. Гоголя» на Нікітському бульварі, 7а (в цьому будинку Микола Васильович жив із кінця 1848 р. і помер), Микола Жулинський писав: «Я шукав очима піч, облицьовану фаянсом, в якій вночі з 11 на 12 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив рукопис другого тому “Мертвих душ”…» Цей образ пекельної всепоглинаючої печі незримо присутній у хвилююче-гарячих гоголезнавчих публікаціях автора. Тільки у Жулинського написано так образно-лапідарно про Гоголеву метаморфозу: «”Хохляцька” душа Гоголя згортається і наїжачується, вже про гармонію двох душ — української і російської — годі й говорити…» Чи, наприклад, автор неповторно позначає пам’ятник письменнику біля вже згаданого будинку на Нікітському бульварі, 7а: «А там, у дворі, причаївся трагічний Гоголь, загорнутий у шинелю, яка набула вже символічного значення і якою він, очужілий і загублений, відгородився від світу чичикових і хлєстакових…». Так само Жулинський дивовижно поетично підсумував драматичні віртуальні стосунки Миколи Васильовича з Тарасом Григоровичем: «Шевченко і Гоголь — дві половинки великого українського серця — так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…» Що стосується Тараса Шевченка, то мій попутник паленів від яскравих уявлень і бачень, які виникали перед його зором там, де ступала по московській землі Тарасова нога. Ніколи не забуду просвітле обличчя Миколи Григоровича, коли у фондах Музею образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна йому показали оригінали Шевченкових творів, зокрема, малюнок «Дві дівчини» (папір, сепія), з якого Тарас Григорович зробив офорт (1858). А хто ж міг відмовити Миколі Жулинському — вченому зі світовим іменем…

Справді, одна річ знати, зовсім інша — доторкнутися, хоча б у віртуальному просторі, і уявити… Хіба ж він не знав про штурм православної Москви козаками Петра Сагайдачного на Покрову 1618 р., або про те, що вікопомний вірш «Чигрине, Чигрине…» написаний Шевченком у Москві 19 лютого 1844 р.? Але ж ось чутливий Микола Григорович відійшов усього на сотню кроків від будинку Культурного центру України і буквально завмер недалеко від того місця, де стояли захисні Арбатські ворота Москви, — уявив, як грізне, багатотисячне військо гетьмана Сагайдачного, що на прохання польського короля з боями прорвалося майже до Кремля, звично перехрестилося під церковний дзвін арбатських храмів на Покрову Пресвятої Богородиці — велике козацьке свято… Про що думав академік Микола Жулинський через чотири століття після багатозначної події? Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія? Втім, вона не терпить умовного способу… Та ж як вияскравлюються й бубнявіють історичними уроками Шевченкові рядки з єдиного вірша, створеного в Москві:

За що скородили списами

Московські ребра??.. Засівали,

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось???!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Як уже зазначав, Микола Григорович увостаннє побував у Москві восени 2013 р., напередодні крутозламаних подій в Україні. Впевнений, що навіть серед справжніх, я б сказав, істинно народних інтелектуалів першого ряду, які не дозволили заангажувати себе до сучасного театру корисливого політичного протистояння, знайдеться небагато персон, здатних подивитися на нього мудрими очима Тараса Шевченка. Одну з статей, присвячених поїздкам у Культурний центр України в Москві, Микола Жулинський назвав оригінально: «На Арбаті і Шевченко, і Гоголь, і Грушевський, і Винниченко…» Настав час додати ще одне конгеніальне прізвище — і Жулинський… Він обов’язково мав пройти арбатськими стежками національних геніїв і віртуально перетнутися з їхньою духовною присутністю саме в Москві. Це було конче необхідно зробити на початку нового, ХХІ століття комусь із великих українців, але, здається, лише Микола Жулинський уповні зрозумів історичне значення Старого Арбату «як особливого знаку національної історії й культури» (це його визначення). Не випадково на Арбаті, на думку Михайла Грушевського, «здавалось особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії…» Саме так, адже закон збереження енергії діє і в духовній сфері.

Микола Жулинський нагадує, що найзастрахливіша Шевченківська засторога — «Погибнеш, згинеш Україно, / Не стане знаку на землі…» — пов’язана з духовним відчуженням української інтелігенції від сучасної влади, національним знеособленням, небезпекою втрати національної ідентичності в умовах московського домінування. Новітня історія України переконливо показала, що не можна забувати, тим більше, ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка.

Вчений переконаний у тому, що в історично зламні періоди для українського народу визначна роль у формуванні національної самосвідомості належить поезії Шевченка, яка акумулювала живий історичний досвід нації, не втрачає сили народного самовираження та веде народ за собою безсмертним пророчим словом Кобзаря:

«Дослухаємося до пророчого Шевченкового слова і замислімося над тим, чому в “Заповіті” 31-річний Тарас Шевченко волів не знати Бога, доки його Україна не визволиться з кайданів невільництва, а його душа приречена бути зі своїм народом у горі й стражданнях, у переживаннях і боротьбі доти, доки Бог не змиливоститься над Україною…

Можливо його душа витає над Україною, і тільки від нас, від нашої відповідальності перед Україною, … від нашої любові до рідної мови, національної культури, від гордості за свій народ і віри в Бога, від нашої з вами віри в щасливий день незалежної України і нашої солідарної праці в ім’я державної її розбудови залежить, чи полинула душа поета молитися до самого Бога. Молитися там, у небесах, за вільну вже Україну»[8].

Дослухаємося до слів українського мислителя Миколи Жулинського, замислімося над ними!

Наукова Шевченкіана Миколи Жулинського неповторна, вона — на дивовижній межі з художнім осмисленням історичного матеріалу. Це неймовірно — безперечна точність фактів й емоційно-болісне їх сприйняття, бездоганна наукова термінологія і несподівані доречні вкраплення художніх спалахів, скрупульозний аналіз текстів і глибинно-сторожке занурення в їх Богоданість, розкриття невідпорності Шевченкової правди і прояснення хвилюючої беззахисності чистого поетового серця… Звісно, все це, коли і наскільки дозволяють жорсткі канони академічних праць… Якби Микола Григорович написав художній твір — оповідання, повість, роман — із Шевченкового життя, скажімо про те ж перебування поета в Москві, то перед нами щасливо постали б і незвіданий Шевченко, і незнаний Жулинський…

Цього року на Різдво Христове гостювали ми з Сергієм Гальченком у сім’ї Миколи Жулинського в Кончі Заспі. Радісно було бачити дивовижно щасливого й, головне, умиротвореного Миколу Григоровича — ніжного, люблячого, справедливого дідуся двох зворушливо-прекрасних онуків-близнюків Матейка та Назарчика, яким у 2020-му виповнилося три рочки. Того різдвяного дня Микола Григорович подарував мені свою художню книжку «Акордеон: Майже роман» — пронизливу сповідь Сина про невигубну любов до Батька і до Батьківщини… Цей витончений твір остаточно переконав мене в тому, що ми ще неодмінно почуємо про Миколу Жулинського в іпостасі національного письменника…

 

[1] Див. наприклад: Жулинський М. Українська література: творці і твори. — К.: Либідь, 2011. — 1152 с.

[2] Жулинський М. Духовний будівничий України. — Київ: Мистецтво, 2016.— С. 195.

[3] Жулинський М. Слово на сторожі нації: літературно-критичні твори. — К., 2015. — С. 873.

[4] Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Слово про Культурний центр. — М.: ОЛМА ПРЕСС, 2005. — С. 159–174; Його ж. Україна у Москві на Арбаті // Культурний центр України в Москві. — М., 2008, — С. 165–180.

[5] Жулинський М. Духовний будівничий України. —С. 202.

[6] Там само. — С. 205.

[7] Жулинський М. Великий українець на Арбаті // Культурний центр України в Москві. — М., 2008. — С. 250.

[8] Жулинський М. Українська література: творці і твори. — С. 114–115.

 

Редакційний колектив «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу академіка Миколи Жулинського у зв’язку з його 80-річним ювілеєм. З роси і води, шановний Миколо Григоровичу! Сили, невтомності і нових осяйних вершин у творчості!

“Українська літературна газета”, ч. 17 (283), 28.08.2020

 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

НОВИНИ

NEWSKIT_жовтня

25

Ютуб-канал "ПроШевченка"

Співробітники відділу шевченкознавства Інституту літератури...

NEWSKIT_жовтня

21

Програма академічних обмінів імені Фулбрайта

Дорогі колеги!  Дозвольте нагадати, що до 1 листопада 2020 року Офіс Програми академічних...