Дроздовський Д. Між «демонічним» та «історіософським»: Вільям Шекспір у рецептивних проекціях від МУРу до після-постмодерну : Монографія. — К.: Інститут обдарованої дитини, 2014. — 108 с.
У першому розділі цього шекспірознавчого дослідження, виданого в рік 450-річчя від дня народження англійського генія, окреслюються рецептивні стратегії у трансформаційній динаміці української еміграційної літератури 1940-1960-х рр., а також визначається модерністська (символістська) ревізія Шекспірової творчості в колі Мистецького Українського Руху. У другому розділу розкриваються інваріантні особливості шекспірівського тексту, експресіоністська поетика шекспірівських перекладів, здійснених у 1940-1960-і рр. Висвітлюються шекспірознавчі візії Ігоря Костецького й Т. Осьмачки, яких науковець називає творцями українського еміграційного шекспірівського канону. Також у монографії досліджується шекспірівська імпровізація та її розуміння тими представниками МУРу, які відіграли ключову роль у формуванні української діаспорної шекспіріани середини ХХ ст. Дослідження містить і англомовний розділ «Shakespearean Global Discourse: Post-postmodern Outlines», у якому у вигляді концептуальної англомовної статті представлено результати дослідження в першому і другому розділах, а також окреслено питання сучасного шекспірознавства в річищі новітніх підходів компаративістики. Передусім акцентовано на трансмедіальних адоптаціях шекспірівського тексту в сучасному кінематографі (зокрема і наявних у ньому ґендерних, анти-пост/колоніальних трансформацій тощо): «Prospero or Prospera? Gender Transgressive Exclusion in Julie Taymor’s Version of The Tempest (2010)», «Shakespearean (Inter)modality: Exploring The Lovely Bones». Дослідник переконливо доводить, що присутність Шекспіра в українській еміграційній літературі 1940-1960-х рр. спричинила низку інтерпретацій, стала поштовхом до створення у 1957 р. Українського шекспірівського товариства на еміграції (приклад інституціоналізації шекспірівського дискурсу), а також результувала появою перекладів. Рецептивні стратегії української еміграційної літератури (передусім у період МУРу) стосовно творчості В. Шекспіра мали кілька векторів: заперечення романтичних інтерпретацій, представлення письменника як «новатора» і «аванґардиста» (І. Костецький, послуговуючись цими поняттями, відштовхується від праць російських формалістів), як репрезентанта барокової поетики; використання нових поетикальних засобів відповідно до розвитку української художньої мови тощо. Актуальність монографії пов’язана з потребою вивчення української літератури ХХ ст. у контексті європейського і світового художнього досвіду. Особливості перекладів Шекспірових творів в українській еміграційній літературі досі не були предметом наукового вивчення в річищі літературознавчої компаративістики.
