2020 рік, що минає, був щедрим на ювілеї українських шістдесятників та різноманітні події, пов’язані з їхнім життям і творчістю. Однак право на ювілеї мають також і великі книги. До таких, на переконання доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, керівника наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва Людмили Тарнашинської, належить і невелика за обсягом, але велика за духом праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була написана якраз 55 років тому, у вересні-грудні 1965 року. Про це розповідає стаття дослідниці «До історії одного ювілею. «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби як віха в історії України», вміщена на сайті всеукраїнської газети «День» на початку грудня цього року.
Авторка окреслює атмосферу подій 1965 р. та причини, які спонукали молодого літератора Івана Дзюбу взятися за написання цього історичного трактату, що розвінчував радянський міф про інтернаціоналізм в «тюрмі народів» під вивіскою СРСР, та зробити це за такий короткий час, розповідає про звинувачення, які висунула радянська пропаганда, та розгорнуті репресивною системою переслідування, а також намір І. Дзюби у відповідь на всі звинувачення, зокрема, після появи розгромної книжки Б. Стенчука, написати «відповідь», тобто ще одну аргументовану працю, «яка була б «ґрунтовнішою» за «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (з діалогу Віталія Абліцова та Івана Дзюби) і збирав матеріали в Києві й областях, у чому йому особливо допомогли письменники В. Захарченко та О. Орач, зокрема матеріалами з Донбасу. Однак не встиг… Чому? Відповідь на це і можна знайти в статті за електронною адресою: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/do-istoriyi-odnogo-yuvileyu
