6 травня на 86-му році життя відійшов у вічність видатний письменник, класик української літератури ХХ століття Валерій Олександрович Шевчук, чия багатогранна творча діяльність тривала понад 60 років. Він стверджував себе в поезії, прозі, драматургії, кінодраматургії, у науковому й есеїстичному літературознавстві, критиці – як письменник, історик, історіософ, культуролог, літературознавець, архівіст, перекладач, укладач документальних видань, мемуарист, бібліофіл. Величезна й розмаїта творчість В. Шевчука як митця й громадянина пов’язана з розумінням ним особливостей письменницької праці, зі сповідуванням вільного саморозвитку й творчої діяльності людини, відповідності її внутрішній «природі», як зазначав, кожен «як уміє і як може, будує свій храм». Валерій Олександрович завжди керувався душевною потребою, власними уподобаннями, своїми відкриттями в царині давньої, нової й модерної української історії, історіософії, літератури, але завжди памʼятав про необхідність і значимість плодів своєї творчої праці для самоусвідомлення й ствердження українського народу, його комунікації з надбаннями світової духовної скарбниці. Це також було його незмінною внутрішньою настановою.
Народився напередодні Другої світової, мужнів в атмосфері «культу особи», стартував як письменник під час «хрущовського потепління», гідно витримав ганебні радянські роки, здобув нове дихання в часи незалежності, не збавляв творчого потенціалу й донині. Він був митцем-індивідуалістом, прозовим реалістом і модерністом, іронічним філософом-екзистенціалістом, історичним науковцем і белетристом, ментальним психологом, представником українських шістдесятників, акумулятором «житомирської прозової школи», необароковим предтечею українських постмодерністів. Але ніколи не був письменником радянським.
Усі життєві, творчі випробування в часи «застою» (як вимушене десятирічне мовчання) його загартували, зробили непохитним у вироблених переконаннях і незмінному прагненні в майбутньому. Усупереч усьому, він наполегливо, повсякчас дбайливо плекав свій сад, який став його розкішним і потужним духовним храмом, а садівник – справжнім титаном, який своєю подвижницькою працею насправді тримав небо над Україною.
Із величезної творчої спадщини В. Шевчука варто згадати хоча б найосновніше. Насамперед книги художніх творів: «На полі смиренному», «Дім на горі» (1983); «Мисленне дерево» (1986); «Три листки за вікном» (1986), за який отримав Державну премію України ім. Т. Шевченка і премію Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів; «Птахи з невидимого острова» (1989); «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994); «У череві апокаліптичного звіра» (1995); «Око прірви» (1996); «Біс плоті» (1999); «Срібне молоко», «Тіні зникомі. Сімейна хроніка» (2002); «Привид мертвого дому» (2005); готично-притчова проза «Сон сподіваної віри» (2007); «Роман юрби» (2009); збірка пʼєс «Драматургія» (2006); збірка поезій «Місто Днів» (2015) та ін. Привертає увагу його мемуарна проза: «Темна музика сосон. Сад житейський думок, трудів та почуттів», «На березі часу. Мій Житомир. Хата і рід», «На березі часу. Мій Київ. Входини», «На березі часу. Ті, котрі поруч. Спогади про сучасників», «На березі часу. Ті, котрі поруч: Спогади про митців і вчених» та ін. Його художні твори перекладалися багатьма мовами світу, декілька з них було екранізовано, поставлено в українських і зарубіжних театрах.
Час десятирічного усамітнення став для нього «чудовим часом», коли він побував у різних архівах України, перекладав, досліджував давні манускрипти періоду Київської Русі, ХVІ–ХVІІІ ст. – «ціла загублена культура», внаслідок чого зʼявилися антології «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ – ХVІІІ ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія ХІ – ХVІІІ ст.», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ – поч. ХІХ ст.» (у 2 т.). Також переклав, упорядкував твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Л. Барановича, І. Величковського, Д. Братковського, «Літопис Самійла Величка» у 2 т., «Катехизис» П. Могили та ін.
В. Шевчук – автор багатьох історичних, історико-культурологічних досліджень: «Петро Могила і питання єдності церков», «Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима», «Муза Роксоланська: Українська література ХVI - ХVIII ст. (2 кн.), «Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой», «Козацька держава», «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ–ХVІІІ cт.» (у 2 т.) Упорядник документально-наукових видань: «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (4 томи, ХVІ–ХVІІІ ст.); т. 3, 4 «Україна: антологія пам’яток державотворення, Х–ХХ ст.» (т. 3, 4); художньо-документальних видань: «Київський атеней. Мистецький Київ ХVІ–ХVІІІ ст.»; «Дмитро Туптало. Житія святих («Четьї-Мінеї»)» (3 т.); «Малі українські діярії ХVІ–ХVІІІ cт.»; «Василь Горленко. Українська старовина. Вибрані есе та листи» та ін. Він також – перекладач із польської, норвезької, грузинської поезії. Чимало підготовлених рукописів ще чекають видавців.
Такою титанічною працею Валерій Шевчук цілеспрямовано «заповнював білі плями», «переосмислював відоме» в національному культурному просторі, розкриваючи сучасникам, світу самодостатність і вагомість нашої культурної спадщини, яка творилася від часів Київської Русі. Так, підготовлене ним видання «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст.» (2019) засвідчує великий інтелектуальний потенціал українців як європейської нації. Остання книга, яка вийшла друком із його перекладом і впорядкуванням, – «Гімни і трени. Українська геральдична та пропамʼятна поезія ХVІ – ХVІІІ ст.» (2024) – ще раз це підтверджує.
Світла, вдячна памʼять Валерію Олександровичу.
Від імені колективу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України висловлюємо глибоке співчуття родині покійного.
