Сьогодні, 25 серпня, відзначає свій поважний ювілей Микола Григорович Жулинський – доктор філологічних наук, академік НАН України, багатолітній директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, член Наукової ради Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва, політик, автор багатьох книжок, відомих широкому загалу читачів.
Вітаючи Миколу Григоровича й бажаючи йому міцного здоров'я та всіляких гараздів, наснажених плідною працею на науковій ниві, хочемо згадати добрим словом його щиру багаторічну відданість темі українського шістдесятництва.
Ще у 1970–1980-ті роки він не тільки відкривав читачам імена репресованих і замовчуваних українських письменників Розстріляного відродження, а й відгукувався на літературний процес, який годі було уявити без письменників, котрі прийшли в літературу на початку 1960-х рр. Серед особливо улюблених його авторів-шістдесятників – Євген Гуцало і Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та Ірина Жиленко, яким він присвятив цікаві літературознавчі студії. Серед його друзів-приятелів – незмінно були, на жаль, уже покійні, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Іван Драч. Тривалі стосунки пов'язують його і з Іваном Дзюбою та іншими представниками покоління шістдесятників.
Пригадується, однією з перших публікацій про Василя Стуса на шпальтах тоді надзвичайно популярної «Літературної України» була стаття саме М. Жулинського під назвою «Василь Стус» (18 січня, 25 січня 1990). Це були 1990-ті роки, коли українська громадськість, зокрема осередок Народного руху Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, докладали всіх зусиль до реабілітації колишнього аспіранта Інституту літератури Василя Стуса. Ті публікації М. Жулинського, а також подальша публікація віршів поета на шпальтах «Літературної України» були не тільки актом справедливості, а й справжнім відкриттям імені Стуса широкому загалу. Чи не найбільшою його гордістю стало видання творів Василя Стуса у чотирьох томах шести книгах на основі творчого архіву поета, що зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, членом редколегії якого був, зокрема і він. Власне, так було реалізовано видавничий проект, заманіфестований того далекого січня 1990 року, коли ще тільки йшлося про посмертну реабілітацію поета та прийняття його (посмертно) до Спілки письменників України.
З-поміж найбільш резонансних можна також назвати ґрунтовну аналітичну публікацію М. Жулинського в цій же загальноукраїнській газеті «Літературна Україна»: «Люди, що виривалися із обмежень звичності: Українська інтелігенція періоду хрущовської «відлиги»» (26 вересня, 3 жовтня 1996) – вона фактично пробудила інтерес багатьох дослідників до цієї теми й поклала початок широкому її висвітленню у пресі, а відтак і серйозним науковим дослідженням в Україні.
Так само в активі Миколи Григоровича, окрім численних літературознавчих публікацій про творчість шістдесятників (статей, рецензій, оглядів, вступних слів до журнальних публікацій тощо), – низка передмов і післямов до кількох видань творів Валерія Шевчука та Євгена Гуцала, а також багато іншого.
…Колись в одному зі своїх численних інтерв'ю Микола Григорович сказав: «Я не знаю, чи витримав би долю Стуса, Світличного…» (Записав В. Абліцов // Голос України, 1998, 6 березня). Але його внесок у дослідження життєвого й творчого шляху шістдесятників вартий уваги й поваги.
З роси і води Вам, шановний ювіляре! Хай усі ваші творчі задуми збуваються!
