1. На мою думку, створення наукового Центру з питань шістдесятництва свідчить про те, що його ініціатори усвідомлюють проблематичність цього феномену, враховуючи як серйозні набутки в його пізнанні (візьмімо книги Людмили Броніславівни Тарнашинської), так і перспективи, які обіцяє занурення в цю сферу.
Місцем зусиль у сучасному вивченні шістдесятників залишається їх прочитання в соціологічному чи психобіографічному аспектах. Результативність таких призматик за умови актуалізації досвіду самих учасників і свідків, здобутого внаслідок комунікації з ними, безсумнівна. Однак доробок шістдесятників – твори/тексти – значно серйозніше, складніше, цінніше і проблематичніше, що легко спостерегти, скориставшись оптикою «світового шістдесятництва»: Мішеля Фуко, Жака Лакана, Моріса Бланшо, Ролана Барта, Емануеля Левінаса, Жака Дерріда тощо.
Ще одне питання, на якому зосереджуються зовсім мало, – прочитання тих, хто з багатьох причин перебував на маргінесах непростої сфери шістдесятництва: відомо, справді нове й неочікуване формується на окраїнах, а справжнім творцем є людина не центру/середини, а потойбіччя/позамежжя, людина «за». До багатьох імен незнаних, якими сповнена книга «Homoferiens»Ірини Жиленко, можна додати Надію Суровцову (Олицьку), яка повертається в Україну в кінці 1950-х: її унікальний досвід, що співвідноситься не стільки із майже тридцятирічним ув’язненням, скільки із тяглістю/розривами її творчого життя від 20-х до 80-х років минулого століття, мав справді магічну привабливість для інтелектуалів шістдесятих.
Окрім того, важливим залишається розрізнення етапів і моделей самого шістдесятництва, моментів переходу досвіду шістдесятників у досвід наступного покоління – сімдесятників. Зосередження на цій проблемі дозволило б зануритися у надзвичайно тонкий вимір, де сходилися відкритість світові і відчуження від світу, відчуття свята й дисидентство, глибока екзистенційність й філософське естецтво, та прочитання його чи як феномену самого шістдесятництва, чи як знаку його кінця й початку іншого феномену – постшісдесятництва. А можливо, саме шістдесятництво постало б не так динамічним, як іманентно складним явищем, якоюсь палінґенезією гамлетизму. Шістдесятники, що переживають «Боже осяяння Шекспіром» й визнають його несподівану сучасність, писали під враженням сценічної версії «Гамлета» за участі Інокентія Смоктуновського: «І вся ця безцільність людського життя сповнюється якоїсь вищої, нам незбагненної доцільності». / «Так мені зараз самотньо і страшно. Розгублена перед життям, як ніколи раніше. Боюся життя, боюся завтрашнього дня, боюся самотності і водночас усе це благословляю. І жахливо боюся вмерти» (Ірина Жиленко).
2. Попри все небажання будь-якої редукції, думаю, що характер антиімперського випаду шістдесятництва ідеально окреслений Валерієм Шевчуком в його «записках стандартного чоловіка» – «Юнаки з вогненної печі»: він – у пориві до нестандартності, непростому й недекларативному етосі.
3. Найбільше значення шістдесятників в утвердженні національних цінностей постає не так у відродженні правдивих фактів національної історії чи національних традицій, навіть не в апеляції до національної імагіології (що справді не може не вражати, особливо в ситуації виявлення спалаху забутого образу чи образу-сліду, образу-рештка), як у реанімації національної мови: йдеться не тільки про феномен двомовних поетів, але й про відкриття української мови як унікального світу, іншого поряд з множиною мовних світів, спроможного передати найбільш тонкі й складні проблеми гуманістики. Візьмімо «Може, так і треба неодмінно…», «Весілля Опанаса Крокви», «Чорну підкову» чи «Окрайці думок» Василя Симоненка….
Окрім того, акцент національних цінностей шістдесятниками – аналог деконструкції інклюзивних моделей, які завдячують Єдиному за всю множинність і розмаїтість світу. Цим руйнувалася не тільки тривіальна «істина» Київської Русі – колиски «трьох братніх народів», але й експлікувалася сучасна ідея світу як диссемінації альтернативних розмаїтих світів, які не можуть бути зведеними до одного центру.
4. «Гріх» національної ідентичності шістдесятників – величний, якщо зосереджуватися на фактах, гомогенних історії «грішних ангелів». «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, гравюра Симоненка, виконана Аллою Горською, пізніше – «Лебедина зграя» й «Зелені Млини» Василя Земляка тощо – трансформація національного в універсальне, витончені світові шедеври. В поетичній реторті майстра-генія руйнувався банальний етнографізм.
5. Справжня поетика завжди понад політикою. Поезія іманентно метафізична, зважаючи на значення префікса мета- (піднесений над, звільнений від). У шістдесятників «поет не може бути власністю»: коли поет божевільно-екстатично «працює в кратері вулканів» (Ліна Костенко), то територія політика, навіть доброго, професійного, – впорядковане холодом розуму поле. Історія постійно переконує в тому, що спроба політиків скористатися зручними матрицями у світі поезії закінчується ганьбою деспотизму: винищення Поетів завжди було тріумфом Поезії. Навіть поет-блазень позасвідомо виривається в свободу, здобуваючи її, як у Бодлера, власною смертю в театрі. Але справа значно складніша: виживання шляхом самозради, скерованої віталістичним страхом перед володарем, раніше чи пізніше увінчається вбивством Поезією поета, навіть якщо політики призначать його олімпійцем. Шістдесятники відчували це, вдаючись до інтелектуального маневру: вони розрізнюють моделі виживання, апелюючи до авторитету Галілея. Є вражаюча поезія Леоніда Кисельова «Монолог Галилея», де відомий вчений-відступник повідомляє про свій «злочин» як жест піднесення над «олухами», одержимими розпаленням похітливості кривавими видовищами, людини, сповненої невимовного переживання найдрібніших творінь життя («Но этого не будет – я умней, / Вам не увидеть моего сожженья. / Кричите, что продался Галилей. / Есть вещи поважнее ваших денег. / […] Как это важно – чувствовать и знать, / Что луг (могу лицом зарыться в травы) / Цветок (могу его поцеловать). / Есть вещи поважнее вашей правды»).
6. На мою думку, в розмаїтті студій особливо вартісними є не ті, де шістдесятництво постає «міфом» у значенні «того, що не відповідає правді», а ті, де воно співвідноситься із міфом у розумінні Нортропа Фрая – сферою вторинної міфологізації, внаслідок чого профанний вимір народних оповідок поступається перед сакральною оптикою розповіді. Утверджуваний шістдесятниками досвід священного, містеріального має хоч трохи вдовольнити спрагу за міфом, яку відчуває той, кому випало жити в час надмірного розрахунку й світської зарозумілості людини. Перспектива вивчення шістдесятництва – не в «деміфологізації», а в прочитанні унікальності цього міфу, в його плеканні.
7. Як про те свідчить історія вивчення шістдесятництва, теорія конфлікту «батьків і дітей» сьогодні поступається перед теорією «сильного автора». Свідчення цьому – есеїстка Оксани Забужко, де ревізія шістдесятництва підлягає щонайменше шести позиціям структурування нового канону (за Гарольдом Блумом): клінамен, тесера, кенозис, даймонізація, аскезис, апофрадес. Так механізм літературного процесу постає більш живим, складним, неспримітизованим, у якому протидіють авторитет і пріоритет.
8. Звичайно, запорукою тяглості культури є традиційне: людська пам’ять про її складники, навіть якщо вони зазнають найрадикальнішої негації або агресивної критики. Свого часу Анрі Берґсон окреслив таку непроминальність поняттям тривалості. Тепер її увиразнює теорія сліду, а також теорія пустот, місця розриву, що стає топосом продукування досі не відомих модусів наближення/відштовхування двох елементів.
9. Парадоксальний час, який переживаємо, зумовлює необхідність повороту до шістдесятників навіть не рафінованих філологів, а будь-якої людини, у якої життя асоціюється з романтичним ідеалізмом, прагненням невідомого, нестандартного, потребою доброти й емпатії, хто усвідомлює вартість Іншого й Чужого. А Честь і Гідність, які для справжніх шістдесятників були далеко не словесною матерією, зручною для гри, – найдієвіший засіб для справжнього державотворення. Шістдесятники, які виглядають палімпсестом неспотвореного імморалізму, що пронизував чудесне творіння привабливих для них 1920-х – роман «Честь» Михайла Могилянського, можуть бути надійним опертям і для «песимістичних оптимістів», і для «героїчних песимістів» (Л. Плющ) сьогодення.
10. На мою думку, маємо тимчасовий (насамперед в інтелектуальному середовищі) парадокс деформації вартості інтеліґента й інтелігентності, яка в шістдесятників дістала особливий наголос. Сила культурної людини, що завдяки «Homoferiens» стала емблемою шістдесятників, – апорія: якщо зараз спромоглися розгледіти її сенс у нездатності й небажанні діяти за законом тальйона й кваліфікувати це як вияв невиправданої слабкості, за мить висвітлиться її інший аспект – утвердження сили того, хто «залишається людиною і в нелюдських умовах».
