23 листопада ц.р. минає 115 років від дня народження Івана Максимовича Кошелівця – видатного українського літературознавця, історика літератури, перекладача, мемуариста, енциклопедиста, громадського діяча, активного учасника духовного життя української діаспори, організатора мас-медійної справи.
Штрихи до біографії: Закінчив Інститут народної освіти у м. Ніжині (1930), де був учнем відомого дослідника історії українського театру професора В. Рєзанова, викладав у Кременчуцькому інституті соціального виховання. Під час голодомору 1933-го року, як згадує він у спогадах «Розмови в дорозі до себе», за зв’язок із «класово ворожими елементами» його виключили з партії і звільнили з роботи. За свідченням М. Сенкуся, на І. Кошелівця наліплювали різні ярлики, хоча матеріали архівів СБУ свідчать про те, що йому в 1937 р. було інкриміновано «організацію контрреволюційного угруповання на базі Ніжинської СШ №7, коли було знищено цілу групу вчителів», і І. Кошелівець дивом уник розстрілу. Це й стало перешкодою для вступу до аспірантури Інституту літератури АН України: лише після кількох спроб 1940 р. його було зараховано аспірантом (1940-1941); керівником його праці з давньої української літератури став академік О. Білецький, чим І. Кошелівець помітно пишався і якого протягом усього життя згадував зі щирими почуттями приязні й вдячності. У наміри зайнятися серйозною науковою роботою свої корективи внесла Друга світова війна: змушений був емігрувати до Австрії, пізніше півстоліття жив і працював у Парижі та Мюнхені. У 1945 р. він – у таборі для «переміщених осіб» у Тіролі, де роком пізніше разом із українськими письменниками-емігрантами почав випускати журнал «Литаври». Пізніше редагував літературну сторінку мюнхенської газети «Сучасна Україна», а в 1955-1960-х рр. ця сторінка його зусиллями перетворюється на «Українську літературну газету» – її він очолював разом із Ю. Лавріненком. Згодом – у 1961-1984-х рр. (з перервами) І. Кошелівець – редактор журналу «Сучасність», член редколегії «Енциклопедії українознавства». Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук і Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Європі, професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). У доробку І. Кошелівця – академічного плану «Нариси з теорії літератури» (1954), «Панорама найновішої літератури в УРСР» (1963, 1974), «Сучасна література в УРСР» (Нью-Йорк, 1964), «Україна. 1956-1968. Збірник документів українських дисидентів» (польською мовою: Париж,1969; Варшава, 1986), «Микола Скрипник» (Мюнхен, 1972; друге видання К., 1993), «Олександер Довженко. Спроба творчої біографії» (Мюнхен, 1980), «Розмови в дорозі до себе. Фрагменти спогадів та інше» (Мюнхен, 1985; вид. друге, Київ, 1994), «Літературний процес, або Дещо з віддалі» (Париж,1991); «Жанна д’Арк. Літературна біографія» (Київ, 1997 ); упорядкування, споряджені ґрунтовними передмовами: «Микола Скрипник. Статті й промови з національного питання» (Мюнхен, 1974), «Василь Симоненко. Берег чекань: Вибрані твори» (Мюнхен,1965, 1973), «Іван Світличний. Ґратовані сонети» (Мюнхен, 1977), «Євген Сверстюк. Вибране» (Мюнхен, 1979); переклади: Фрідріх Ніцше. Так мовив Заратустра (1950-ті рр., не опубліковано), О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» (1963), В. Биков. Мертвим не болить (1966), Дені Дідро. Жак-Фаталіст. Роман (1967), Франц Кафка. Оповідання (1989). З початком 1990-х рр. регулярно приїздив до України з дружиною Еммою Андієвською, брав активну участь в літературному житті, Києва, де мав багато друзів і приятелів і в спілкуванні з якими знаходив велику (і щиру!) втіху. Проте, це не було підставою для поблажливості, коли мова заходила про критерії творчості.
Маючи особливе чуття на нові тенденції, вміючи «чути епоху», вслухатися в її ритми й виклики, а також (за Б. Бойчуком), уміючи надавати своєрідного нормативного чи понятійного оформлення тим речам, які вже функціонували на рівні «поточного життя» чи «поточної мови», І. Кошелівець (якщо сповідувати принцип презумпції хронології) конструктивно інтерпретував, дав новий подих, національне й художньо-естетичне, сказати б, європейське наповнення поняттю «шестидесятники», що прийшло зі шпальт тодішніх всесоюзних літературних мас-медій. Тим більше, що на той час воно вже набуло в Україні досить негативних конотацій у зв’язку з розгорнутим офіційною критикою наступом на «формалістів» і модерністів, й потребувало активного захисту, бодай із Заходу, що фактично у «виконанні» І. Кошелівця стало альтернативним офіційному дискурсу літературно-критичної думки України. Очевидно, його концепція утверджувалася на енергії спротиву, оскільки на шпальтах тодішніх всесоюзних видань К. Краулінь заперечував, за його висловом, теорію «четвертого покоління», залишаючи за молодими авторами і молодою (але не новою) прозою право на своєрідність письма, а не на створення «нової епохи в прозі». І. Кошелівець, навпаки, звертає увагу на спроби українських шістдесятників модернізувати сучасну літературу, тобто вирізняє насамперед європеїзацію письма. Про «нову епоху», радше «дух нової епохи», свідчить значущість шістдесятництва як цілісного суспільно-політичного й художньо-естетичного явища, яке в Україні набуло інакшого, потужнішого звучання, спрямованого на підрив соцреалізму й загалом тоталітарної держави за допомогою актуалізації національної самосвідомості. Даючи аналітичний огляд української літератури від 1918 до початку 1960-х рр. у праці «Сучасна література в УРСР», І. Кошелівець відкинув існуючу радянську періодизацію літературного процесу, в основі якої лежали етапи «побудови соціалізму», і запропонував свою власну періодизацію, взявши за відправну точку прихід у літературу чотирьох поколінь письменників. До першого, за І. Кошелівцем, належать народжені в ХІХ ст. й сформовані до революції 1917 р. (як-от П. Тичина чи М. Рильський), до другого – ті, хто народився в 1901-1910 рр. (М. Бажан чи Ю. Яновський), до третього – ті, хто прийшов у літературу від початку 1930-х рр. до середини 1950-х «під знаком графомана», на якого мав орієнтуватися й талановитий письменник, також стаючи «графоманом з примусу». І четверте покоління – народжені в 1930-х рр., зокрема шістдесятники, ряд імен яких починається іменами Ліни Костенко й Івана Драча («Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика». С. 33-42). Це було новацією для тогочасної України, здеморалізованої ідеологічними заборонами та морально розкладеної тенденційно заангажованим літературно-критичним офіційним дискурсом.
Вдалою репрезентацією з’яви нового літературного покоління і стала впорядкована ним антологія «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Нью-Йорк, 1963) – перша антологія подібного типу, що сукупно репрезентувала творчість молодої генерації, яка стрімко ввірвалася в літературу на початку 1960-х рр. Упорядник уводив ці імена в літературний обіг і взагалі в духовну ауру нації як цілісне літературно-естетичне явище, в результаті чого за нею міцно закріпилося визначення «шістдесятники»: «…мало хто творчо «ожив» з тих письменників, які виступили в літературі ще за життя Сталіна, зате найбільш відрадним явищем була поява в літературі за ці останні два роки молодого покоління – так званих «шестидесятників» («Сучасна література в УРСР». Мюнхен, 1964. С.7).
Важливо, що І. Кошелівець звернув увагу на модернізацію української літератури з появою резонансних імен шістдесятників: «... якби я хотів назвати щось найбільш оригінальне в сучасній радянській прозі, то мусів би вказати на початкові кроки в прозі ще зовсім молодого Валерія Шевчука. Перші кілька його новельок […] явище в українській літературі безпрецедентне тим, що вони зовсім, сказати б, безтрадиційні. В них нічогісінько немає ні від української клясики, ні від сучасних «метрів» прози, у яких учитися – є обов’язком молодих авторів (маю на увазі – обов’язком приписаним [... ]. Враження від цих творів таке, наче автор, відштовхуючись від заяложених зразків радянської прози, взяв собі за зразок модерних західних авторів...» (Там само. С. 7-8); «Цих троє (маються на увазі Вал. Шевчук, Є. Гуцало та О. Різниченко –Л.Т.) більш-менш типово відбивають найприкметнішу рису молодої прози: бажання модернізувати безнадійно захуторянену т. зв. “народністю” нашу літературу» («Панорама найновішої літератури в УРСР»). Тож він фактично полемізував із тими, хто намагався пояснити з’яву цього літературного покоління лише суспільно-політичними обставинами, ігноруючи природу художньої творчості як саморух, оновлення всередині самої себе.
Але йому вдалося не тільки сказати власне слово про неофітів- шістдесятників, а й підтримати їх. Ідеться про послідовну підтримку І. Кошелівцем письменників, котрих замовчували, переслідували, забороняли в тодішній тоталітарній Україні – і найперше це були шістдесятники, зокрема шістдесятники-дисиденти. Йому завдячуємо тим, що в літературний контекст епохи були введені твори українських шістдесятників В. Симоненка, І. Світличного та Є. Сверстюка (йдеться, зокрема, про низку закордонних видань цих авторів, названих вище). А чого була варта книжка «Сучасна література в УРСР», що поширювалася в Україні в самвидаві!
«Я – раціоналіст і скептик», – зізнавався Іван Максимович, схиляючись перед людьми сугестивної образності, оскільки усвідомлював: «Силою емоційного впливу раціо завжди пасує перед образом» («Окремий Євген Сверстюк» // Сверстюк Євген. На святі надій. С. 19). Проте він володів власною таємницею емоційного впливу на аудиторію саме через домінанту racio, в яку завжди був закладений потужної сили тверезий аргумент і завжди пережите, усвідомлене переконання.
Р.S.Зусиллями авторки цих рядків було впорядковано збірник статей, рецензій, літературних оглядів та інтерв’ю «Можна одверто? або Туга за катарсисом» (2018), котрі доти залишалися поза окремим виданням, і видано спільно з Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.
Людмила Тарнашинська
На фото: Емма Андієвська, Іван Кошелівець, Людмила Тарнашинська. Мюнхен, Український Вільний Університет, 1997 р.
